Дуже корисно використовувати метод проектів як проблему. Про зміст роботи над проектом сьогодні існує багато думок, роботу над проектом практикують у школах. Тому зупинятися на ньому не будемо. Відзначимо лише беззаперечні переваги методу проектів:

• він розвиває пізнавальний інтерес;
• використовує різні форми роботи (дискусії, вивчення літератури, збирання емпіричної інформації та ін.);
• у процесі цієї діяльності відбувається мотивування, з’являється задоволення від діяльності, від її результату;
• знання застосовують на практиці;
• установлюється зв’язок із життєвим досвідом дітей;
• у групових проектах школярі опановують уміння співпрацювати, дослухатися одне до одного, виявляти взаємодопомогу.

Працюючи над проектом, потрібно намагатися на всіх його етапах допомагати в пошуку джерел інформації, заохочувати й підтримувати ентузіазм учасників проекту, допомагати, якщо виникли труднощі, підтримувати зворотний зв’язок.

Тепер — про застосування окремих форм роботи. Спільна робота — найкорисніша для розвитку соціальних мотивів. У ній школярі вчаться взаємодіяти, толерантно ставитися до інших. Щоб у спільній діяльності позбутися «зайців», тобто дітей, які ледарюють, отримуючи переваги за рахунок роботи групи, можна розподілити відповідальність між ними. Змагання в підвищенні мотивації є досить ефективними. Але пам’ятайте, що вони часто спричиняють заздрість, почуття приниженості, зарозумілість. Тому змагання доцільно використовувати надзвичайно обережно, тільки між школярами з рівними можливостями. Здебільшого кориснішими є групові змагання, у яких групи комплектують так, щоб вирівняти можливості різних учнів. Загальний рахунок сумують із балами усіх учасників. Підвищуючи мотивацію, ураховуйте думку класу та групові норми, що існують. Соціальні мотиви позитивно спрямовують активність дітей тільки в класах із позитивними груповими нормами в навчанні. Якщо в класі існують ярлики типу «підлиза-відмінник»,  «мазунчик»,  «зубрила», то гарні учні соромляться виявляти свої знання, уникаючи публічних виступів або протиставляючи себе класу. Зміна групових норм — складне, але конче необхідне завдання вчителя, особливо — класного керівника. У будь-якому разі за умови існування певних норм класу їх не можна ігнорувати.

Іноді те, що ми вважаємо підтримкою, учень може сприймати як неприємний вплив. Наприклад, постійні похвали відмінникові можуть перетворити його на ізгоя поміж однолітків, і, навпаки, караючи хулігана, ми підвищуємо його авторитет у шкільному середовищі. Іноді навіть негативну увагу вчителя сприймають краще, аніж цілковиту байдужність оточуючих: учень почувається героєм дня.

Починаючи групову роботу, переконайтеся, що у школярів достатньо можливостей, щоб почуватися причетними до групових занять, брати в них активну участь. Після вивчення складного матеріалу попросіть школярів самостійно перевірити опанування ними нового, нехай вони пояснять тему одне одному. Коли робота особливо захоплива й цікава (наприклад, усні доповіді), робота в групах є дуже корисною. Запропонуйте придумати запитання для однокласників і поставити їх на уроці.

Анкетування є однією із форм діагностування мотивації навчання. Оскільки йдеться про мотивацію навчання, то вона є включенням у навчальну діяльність. Існують три типи ставлення до навчання — позитивне, байдуже й негативне.

Позитивне ставлення до навчання характеризується активністю учнів у навчальному процесі, умінням ставити перспективну мету, передбачати результат своєї навчальної діяльності, долати труднощі на шляху до досягнення мети.

Негативне ставлення школярів до навчання — небажання вчитися, недостатня зацікавленість в успіхах, націленість на оцінку, невміння ставити мету, долати труднощі, негативне ставлення до школи й учителів.

Із метою формування мотивації рекомендуємо продіагностувати сформованість мотивації в учнів (наприклад, 7-го класу: вибір групи визначений тим, що саме в цей період найчастіше спостерігається зниження результативності навчальної діяльності учнів).

На початку навчального року пропонуємо учням заповнити дві анкети.

Анкета № 1

• Чому ти вчишся?
• Навіщо відвідуєш школу?
• Чи можна не вчитися в школі, здобуваючи знання самостійно?

Анкета № 2

Продовж речення:

• «Мені подобається на уроці…»;
• «Мені заважає на уроці…»;
• «Я прагнув би (прагнула б), щоб на уроці…».

Відповідаючи на запитання, учні змогли усвідомленіше зрозуміти свою участь у навчальному процесі.

Наведемо деякі відповіді на запитання анкети № 1.

«Змушують батьки; тому що всі повинні вчитися; дізнатися багато цікавого; щоб надалі було простіше вступити у виш».

«Щоб учитися, спілкуватися із друзями; тому що там цікаво, щодня я дізнаюся багато нового».

«Ні, учитель може розповісти більше, ніж написано в книзі; тому що учень не може контролювати себе самостійно»;

«Так, з репетитором, але у колективі цікавіше».

Аналіз відповідей на запитання анкети № 2 свідчить, що учні розуміють значення уроку, роль учителя й свою на уроці. Вони чітко відзначили, що їм подобається на уроках, що заважає здобувати знання; деякі намагаються змінити своє ставлення до навчання. З анкети зрозуміло, що учні звертають увагу на спілкування вчителів із ними.

Після анкетування потрібно провести:

• батьківські зборі разом з учнями;
• батьківську конференцію.

Під час батьківських зборів разом з учнями слід обговорити відповіді школярів на запитання анкет № 1 та 2, скласти пам’ятки «Мотивації навчання».

Мотивації навчання

Після зборів пам’ятки необхідно вручити школярам, надавши необхідні рекомендації.

Рекомендації для учнів

• Частіше переглядайте ці записи.
• Намагайтеся думати й робити так, щоб ви набули характерних ознак позитивної мотивації.
• Спостерігайте, як змінюються ваші навчальні результати.

Під час батьківської конференції доцільно обговорити відповіді школярів на запитання анкет № 1 та 2 та відповіді батьків на запитання анкети № 3.

Анкета № 3

• Яким учнем Ви вважаєте свою дитину (з високим, середнім, низьким рівнем здібностей до навчання)?
• Як часто Ви відвідуєте школу?
• Як Ви ставитеся до навчання дитини?

Наведемо варіанти відповідей батьків на третє запитання анкети:

• «Уважаю, що це її справа»;
• «Переживаю її невдачі, радію успіхам»;
• «Надаю допомогу під час підготовки домашніх завдань»;
• «Контролюю результати навчання».

Звісно, батьки впливають на мотивацію учнів. Тому для формування позитивної мотивації до навчання класний керівник може порадити батькам таке:

• цікавитися справами, навчанням дитини;
• допомагати під час виконання домашніх завдань у формі поради, надаючи самостійності й ініціативи;
• пояснювати дитині, що її невдачі в навчанні — це наслідок недостатніх зусиль, тобто вона щось недовчила, недопрацювала;
• частіше хвалити дітей за їх успіхи, стимулюючи рух уперед.

Взаємини в учнівському колективі

Погодьтеся: умотивовувати на будь-яку діяльність легше клас, який уже склався як колектив, аніж застосовувати 30 різновидів мотивації до 30 зовсім різних особистостей ваших учнів.

Формування особистості дитини значною мірою залежить від того, як складаються взаємини між її прагненнями, самооцінкою, вимогами до себе та її реальними можливостями. Організовуючи виховну роботу із класом, потрібно враховувати різні особливості колективу, передусім — рівень його соціальної зрілості. На думку психологів Л. І. Уманського й А. М. Лутошкіна, існують показники рівня соціальної зрілості класу, один із яких — організаційна єдність.

Ступінь організаційної єдності класу залежить від:

• наявності у класі активу, який має необхідні організаторські якості (чи користується він симпатіями й повагою однокласників);
• переваги у взаєминах учнів прагнення до співробітництва;
• погодженості дій однокласників під час виконання різних робіт;
• розв’язання в класі питання взаємодопомоги;
• ставлення у класі до новеньких (чи допомагають їм освоїтися).

Інший показник рівня розвитку групи — психологічна єдність, що складається з інтелектуальної, емоційно-вольової єдностей. Інтелектуальна єдність залежить від:

• єдності в класі думок;
• дослухання учнів до думки товаришів (чи прагнуть вони знаходити спільну мову);
• порозуміння під час виконання спільної діяльності.

Про ступінь емоційно-вольової єдності можна робити висновки за таким:

• перевага тону в класі (бадьорий, піднесений чи ні);
• взаємини між учнями (добрі, товариські, турботливі чи ні);
• прагнення перебувати разом і в позаурочний час, співпереживати;
• здатність класу долати перешкоди, труднощі, доводити справу до кінця;
• здатність школярів стримувати свої почуття заради справи свого класу.

Найважливіший показник рівня розвитку класу — спрямованість діяльності. Педагога повинні цікавити такі прояви:

• що найбільше цінується в класі (навчання, розваги та ін.);
• характерність для дітей високих моральних цінностей (безкорисливість, чесність тощо).

Залежно від того, якими є всі ці особливості, можна робити висновок про різний рівень розвитку класу. Якщо всі показники, що наведено вище, є недостатніми, то можна вважати, що клас як група має низький рівень розвитку. Організовуючи роботу з таким класом, необхідно враховувати, що:

• у такій групі переважають учні, для яких важливішою є індивідуальна діяльність, аніж групова, у їх взаєминах переважає індивідуалізм, почуття колективізму недостатньо розвинене;
• учні цієї групи доводять дії до кінця тільки за умови, що керівник стимулює й контролює кожного з них. Працюючи з таким класом, недостатньо лише дати завдання (наприклад, зібрати металобрухт, організувати екскурсію). Потрібно чіткіше ставити завдання, докладно інструктувати, розподіляти сили й контролювати. Усе це необхідно особливо підсилити, якщо завдання складне.

Найвищим рівнем розвитку групи є колектив. У класі, де склався колектив, кожний школяр усвідомлює себе часткою цілого.

Для такого класу є характерними:

• єдність думок, взаємодопомога й взаємовиручка, у взаєминах — дружелюбність, підтримка, розумне розв’язання конфліктів, якщо вони виникають;
• згуртованість, зібраність під час виконання відповідальних завдань (у групі низького рівня така ситуація може зумовлювати образи, агресивну реакцію, відмову від подальшої роботи, навіть конфлікти). У класі, де склався колектив, гарні результати виконання завдань можуть бути й у тому разі, коли клас стимулюють у цілому, вимоги можна й потрібно висувати через колектив.

Під час вивчення дітей у колективі було виявлено два типи взаємин:

• відповідальної залежності (за термінологією А. С. Макаренка);
• особистих симпатій й тяжіння одне до одного.

Останнім часом значну увагу приділяють дослідженню особистих взаємин у дитячому колективі: з одними учні воліють іти у складний туристичний похід, із другими — готуватися до іспитів, із третіми — відвідувати кінотеатр.

Знаючи ці взаємини, спільність інтересів, можна створити такі малі групи, у яких учні були б психологічно сумісними для виконання колективної роботи, адже зважання на взаємини між учнями у класі дає змогу сприяти формуванню й подальшому розвитку нових взаємин.

Із метою встановлення дружніх, товариських взаємин доцільно іноді для виконання якогось завдання комплектувати групи зі школярів, які недостатньо симпатизують одне одному, або коли один симпатизує іншому, а той не відповідає йому взаємністю.

Вивчення міжособистісних взаємин дає змогу визначити лідера (або лідерів) у класі. Зазвичай найміцнішим буде клас, де неофіційний лідер водночас є офіційно обраним або призначеним керівником, наприклад старостою та ін.

Якщо такий збіг офіційного й неофіційного лідера відсутній, то в класі можуть сформуватися кілька неофіційних груп зі своїми лідерами. У цьому разі важливо знати взаємини між лідерами неофіційних груп і старостою, а також іншими офіційними лідерами.

Успіх організації й проведення навчальної та виховної роботи залежатиме від того, чи зможе педагог спрямувати всі ці групи в одному напрямку, урахувавши їх інтереси й схильності. Без цього класний колектив може перетворитися на розрізнені групи, що дуже ускладнить роботу.

Важливими також є взаємини офіційних лідерів із рештою учнів класу.

Лідер може бути авторитетним керівником, який диктує решті, що і як потрібно робити.

Можливий і такий лідер, який не втручається у взаємини, що складаються в колективі. Найкращим типом організатора є той, хто сам виявляє активність, постійно пропонує щось однокласникам і водночас радиться з ними, надаючи їм можливість ухвалювати рішення.

Певне значення також має врахування емоційного стану класу в момент виконання якогось завдання, проведення групового заходу (зборів, екскурсій тощо). Групові емоційні стани зазвичай передаються від одного учня до іншого, отже, важливо своєчасно реагувати на ці зміни.

Урахування особливостей колективу сприяє його формуванню та згуртуванню.  

Згуртуванню колективу сприяє створення позитивного емоційного клімату в класі, що досягається в результаті спільних переживань певних значущих життєвих явищ, подій, спілкування у вільний час.

Згуртуванню колективу сприяє також прояв і формування колективного мислення.

Воно сприяє тому, що кожний учень почувається безпосереднім учасником ухвалення рішення, водночас кожний виявляє ініціативу, спричиняючи критичність тих пропозицій, що недостатньо обґрунтовані, а це приводить до формування самокритичності.

Колективне мислення створює позитивний емоційний тонус, розв’язання одного питання спонукає до розв’язання нових, у результаті складається інтелектуальна єдність, що забезпечує перехід класу на вищий рівень зрілості.

Згуртуванню колективу сприяють також формування й урахування громадської думки. Вона є системою певних вимог, що постійно висувають одне одному школярі одного класу, і оцінок одне одного щодо виконання цих вимог.

У громадській думці немов кристалізується вимога колективу до окремих його членів.

У такий спосіб вимоги колективу перетворюються на власні вимоги дитини.

Причини порушення взаємодії педагогів і учнів

1. Причини, пов’язані з недостатньою психолого-педагогічною компетентністю педагога:

• неуважність до особливостей групи дітей;
• невміння й небажання враховувати в роботі з дітьми індивідуальні особливості (неготовність здійснювати індивідуальний підхід), ігнорування почуттів дитини, її бажань та інтересів;
• невміння правильно сформулювати мету виховання й, природно, постановка неправильної мети;
• завищення або суперечливість вимог педагогів, унаслідок чого в дитини формується опозиційне ставлення до оточення;
• відсутність педагогічної етики, безтактність або брутальність із боку педагога;
• неправильне ставлення до критики;
• недостатній кругозір;
• неправильне стимулювання вихованців заохоченням і покаранням, використання покарань як способу реагування й розрядження власних негативних емоцій (гніву, роздратування, злості, досади);
• часті власні негативні емоційні стани дорослих і відсутність навичок контролю й саморегуляції;
• нездатність зважати в роботі на неформальні об’єднання дітей.

2. Причини, пов’язані з учнями (вихованцями):

• відсутність мотивації й інтересу до навчання;
• низький рівень вихованості;
• низький інтелект;
• відсутність інтересу до громадського життя групи й класу;
• низькі естетичні потреби й відкидання загальноприйнятих культурних цінностей;
• слабко розвинутий контроль над своїми емоціями, низький рівень емпатії, слабке усвідомлення своїх почуттів і почуттів інших людей;
• поведінка самоствердження;
• провокаційна поведінка, налаштована на боротьбу;
• невміння прогнозувати наслідки своїх учинків для оточуючих.

Крім зазначених причин порушеної взаємодії, існують причини психофізіологічного й соціального характеру. Так, діти з фізіологічно обумовленою неуважністю й підвищеною активністю становлять понад 1/3 учнів молодшого шкільного віку.

Поведінкові прояви таких дітей, які створюють труднощі для педагога під час взаємодії з ними, зберігаються до завершення підліткового віку.

За останні десятиліття дисциплінарні проблеми набули якісно іншого характеру. Якщо раніше серйозними порушеннями дисципліни вважали біганину, шум, кидання паперів, стрілянину папірцями з гумок, то тепер — тривале невідвідування шкільних занять, вандалізм, вимагання, бродяжництво, напади й грабежі, алкоголізм, наркоманію, венеричні захворювання, вагітність і аборти.

Що б не спричинило конфлікт, якщо він є, то вимагає розв’язання. Ми розглянули однакові ситуації, але інтерпретували їх по-різному. Тому що різні люди по-різному реагують на конфлікт.

Суперництво

Суперництво (змагання, конкуренція) як прагнення досягти задоволення своїх інтересів за рахунок іншого (до останнього наполягаєш на своєму, захищаючи свою позицію, будь-що прагнеш виграти,— це тип людини, яка завжди права).

Той, хто обрав стратегію змагання, реалізує її, якщо:

• прагне довести, що інша людина не права;
• ображається, поки співрозмовник не змінить думку;
• перекрикує опонента;
• застосовує фізичне насильство;
• вимагає беззастережної слухняності;
• не приймає очевидної відмови;
• потребує допомоги союзників для підтримки;
• вимагає, щоб опонент погодився з ним заради збереження взаємин.

Стиль конкуренції, суперництва може використати педагог, який є вольовою людиною, має достатній авторитет, владу, не дуже зацікавлений у співпраці з дітьми та прагне у першу чергу задовольнити власні інтереси. Цей стиль можна використати, якщо:

• результат конфлікту дуже важливий для тебе і ти переконуєш усіх у власному розв’язанні проблеми, що виникла;
• ти маєш достатньо влади й авторитету, вочевидь, пропоноване тобою рішення — найкраще;
• відчуваєш, що не маєш іншого вибору й тобі нема чого втрачати;
• повинен ухвалити непопулярне рішення, маєш достатньо повноважень для цього.

Однак варто мати на увазі, що цей стиль, крім відчуження, нічого більше викликати не зможе.

Компроміс

Компроміс означає, що від самого початку ти готовий поступитися, навіть у чомусь малому. Суть цього стилю полягає в тому, що сторони прагнуть урегулювати розбіжності за умови взаємних поступок.

Він дещо нагадує стиль співпраці, однак здійснюється на більш поверхневому рівні, тому що сторони в чомусь поступаються одна одній.

Приклади реалізації стратегії компромісу:

• підтримуєш дружні взаємини;
• шукаєш справедливого рішення;
• ділиш предмет бажань навпіл;
• уникаєш самовладдя й нагадувань про свою першість;
• отримуєш щось і для себе;
• уникаєш прямого зіткнення;
• поступаєшся дещо заради підтримки взаємин.

Цей стиль є найбільш ефективним, якщо обидві сторони прагнуть того самого, знаючи, що водночас це нездійсненно. Під час використання цього стилю акцент робиться не на рішенні, що задовольняє інтереси обох сторін, а на варіанті, який можна висловити так: «Ми не можемо повністю виконати свої бажання, отже, необхідно ухвалити рішення, з яким кожний із нас міг би погодитися».

Такий підхід до розв’язання конфлікту можна використати у ситуаціях, коли:

• обидві сторони мають однаково переконливі аргументи;
• задоволення твого бажання має для тебе не занадто велике значення;
• тебе може влаштувати тимчасове рішення, тому що бракує часу для вироблення іншого або решта підходів до розв’язання проблеми виявилася неефективною.

Пристосування

На противагу суперництву, пристосування означає жертвування власними інтересами заради іншого; свого супротивника ти «знищуєш добротою», охоче пристаєш на його точку зору, відмовляючись від своєї.

Форми стратегії пристосування (поступливості) полягають у такому:

• робиш вигляд, що все гаразд;
• продовжуєш діяти, начебто нічого не сталося;
• погоджуєшся із тим, що відбувається, щоб не порушувати спокій;
• користуєшся власною чарівністю для досягнення потрібної мети;
• мовчиш, а потім починаєш придумувати помсту;
• пригнічуєш свої негативні емоції.

Стиль пристосування використовують у таких найхарактерніших ситуаціях:

• найважливіше завдання — відновлення спокою й стабільності, а не розв’язання конфлікту;
• предмет розбіжності не важливий для тебе, або ти не переймаєшся через те, що сталося;
• уважаєш, що краще підтримувати добрі взаємини з іншими людьми, ніж відстоювати власну точку зору;
• усвідомлюєш, що правда не на твоєму боці;
• відчуваєш, що маєш недостатньо влади або шансів перемогти.

Уникання

Для стратегії уникання характерними є як відсутність прагнення до кооперації, так і відсутність тенденції до досягнення власної мети; твоє кредо — «вчасно піти», ти намагаєшся не загострювати ситуацію, не доводячи конфлікт до відкритого зіткнення.

Формами стратегії уникання (втечі від конфліктів) є:

• мовчання;
• демонстративне видалення;
• скривджений відхід;
• ігнорування кривдника;
• перехід на суто ділові взаємини;
• повна відмова від дружніх або ділових взаємин із винною стороною.

Стиль уникання реалізується зазвичай, коли проблема, що зачіпає, не настільки важлива для тебе, ти не відстоюєш своїх прав, не співпрацюєш ані з ким для ухвалення рішення, не хочеш гаяти час і сили на її розв’язання. Цей стиль можна рекомендувати до застосування в таких ситуаціях:

• джерело розбіжностей несуттєве для тебе порівняно з іншими, важливішими завданнями, а тому, на твою думку, не варто докладати до нього зусиль;
• знаєш, що не можеш або навіть не прагнеш вирішити питання на свою користь;
• маєш недостатньо влади для розв’язання проблеми у бажаний для себе спосіб;
• хочеш виграти час, щоб вивчити ситуацію, здобути додаткову інформацію, перш ніж прийняти якесь рішення;
• намагання розв’язати проблему негайно є небезпечним, тому що розкриття й відкрите обговорення конфлікту можуть погіршити ситуацію;
• позаду складний день, а розв’язання цієї проблеми може завдати додаткових неприємностей.

Не слід уважати, що цей стиль є униканням проблеми або відповідальності. Насправді відхід або відстрочка може бути реакцією на конфліктну ситуацію, тому що за цей час вона може розв’язатися сама собою, або ти зможеш розв’язати її згодом, коли матимеш достатньо інформації та бажання робити це.

Співпраця

На жаль, небагато хто з дорослих (і ніхто з-поміж дітей) реалізує стратегію співпраці. Її можна використати, якщо, відстоюючи власні інтереси, ти змушений брати до уваги потреби й бажання іншої сторони. Мета застосування цього стилю — розробляння довгострокового взаємовигідного рішення. Такий стиль вимагає вміння пояснювати свої бажання, вислуховувати одне одного, стримувати свої емоції. Відсутність одного із цих факторів позбавляє цей стиль ефективності.

Для розв’язання конфлікту цей стиль можна використати в таких ситуаціях:

• необхідно знайти загальне рішення, якщо кожний із підходів до проблеми важливий і не припускає компромісних рішень;
• маєш тривалі, міцні й взаємозалежні взаємини з іншою стороною;
• основною метою є набуття спільного досвіду роботи;
• сторони здатні вислухати одна одну й викласти суть своїх інтересів.

Переваги цього підходу полягають у тому, що ви знаходите прийнятне рішення, тим самим зміцнюючи взаємини. Коли виграють обидві сторони, вони будуть схильніші підтримувати ухвалене рішення.

http://osnova.com.ua/news/772